Харківська гімназія №14 Харківської міської ради Харківської області

 







Класс 5-Б

Франко «Олівець»

Скажiть же тепер самi на совiсть, що би ви зробили, якби вам лучилося побачити такого Мittеl'а, i то в подiбнiм, не зовсiм для його "чину" вiдповiднiм положеннi? Думаю, що 90 % iз вас, не пiдозрiваючи в нiм героя не то повiстки, але навiть газетярської новинки або мiзерного анонса, пiдняли б його i сховали попросту до кишенi. Iншi 10 %, запевне, навiть не схилились би по нього.

 

- Ов, ти, видно, нинi рахункiв не вмiєш; то-то будеш у шкiру брав! А ще як менi скаже професор бити, ну, майся гаразд, небоже!

Диво дивне, бiгме, що диво! Я хотiв вiдповiсти Степановi також жартом, з усмiхом, ласкаво, - а вiдповiв якось так злiсно, гризько * (* Гризько - сердито.), таким понурим голосом, що аж самому стало погано! Ба, я чув навiть, як цiле моє лице налилося кров'ю. Степан стояв хвилю передо мною i, не кажучи нiчого бiльше, дивився на мене зачудуваним поглядом, а далi вiдiйшов, видимо засмучений тим, що вразив мене своїм жартом. Вiн так мене любив, той лагiдний, тихий, услужливий i добрий хлопчина! За що я так гризько вiдповiв йому? За що засмутив його? Вiн же ж говорив до мене жартом, i я не мав нiякої причини гнiватися на нього!

Але тепер, по що я тепер розгнiвався на Степана? Та нi, я чув добре, що я зовсiм навiть не розгнiвався на нього! Навпаки, його жалiбний, сумний погляд болiв менi якось, вертiв у моїй дитинячiй грудi. Я стидався чогось, сам не знаючи чого, i забув про олiвець. Аж коли вражiння остигли i проминули i перед собою побачив я торбу, в котрiй мої нерви немов чули здалека дотик олiвця, тодi знов моя фантазiя вернула назад до того предмета i за хвилю про Степана i його сумний погляд я забув зовсiм.

Перед рахунковою годиною почув я в остатнiй лавцi, де сидiв Степан, якийсь гамiр, якiсь тривожнi, уриванi питання i вiдповiдi, але за загальним гамором не мiг розiбрати, що се таке. Та все-таки мене щось тьокнуло, якийсь несупокiй заворушився в менi. Я подумав собi: не буду тепер виймати олiвця, буду писати, як звичайно, пером, хоть i як воно менi обридло.

- 35! - крикнув професор i озирнувся на мене. - Ах ти, тумане, а ти як крейду держиш? Лiвкутом будеш писати, га?

- Ще… ще нi, - вiдповiдаю я i, обливаючись холодним потом, берусь писати 5, розумiється, знов за власним методом, себто, починаючи здолини.

- Ах ти, поросяча почеревино (звичайний титул, яким професор iменував школярiв), то ти не знаєш, як пишеться 5?

 

- Чому не пишете? - крикнув вiн грiзно до хлопцiв, котрi напiв з усмiхом, а напiв з ляком дивилися на те, що дiялося при таблицi. На крик професора всi голови нахилилися додолу, мов жито вiд вiтру похиляє додолу пристигаюче важке колосся.

- А то що зверху, над 5?- питає другого.

- А ти, свату, чому не пишеш? - питає третього.

- Я десь олiвець загубив.

Чого властиво хотiв професор навчити Степана, господь знає. Ми, школярi, знали лиш тiльки, що професор два днi тому дуже сварився з Степановим батьком i, видимо, лишень шукав притоки * (* Притока - причiпка, привiд.), аби за вiтця помститися на хлопцевi; а крiм того, ми бачили, що сьогоднi професор трохи п'яний i що, значить, без бiйки не обiйдеться.

- Написав.

Степан пише цифри та й пише, вже записав цiлу таблицю, професор раз у раз дивиться на нього, аби зловити його на чiм-будь, але годi.

- Що? За що? Ти ще питаєш? Зараз лягай! Мене щось мов за горло стисло, коли я почув тi слова. Професор шукав рiзки в останнiй лавцi, а бiдний Степан блiдий, дрижачи, стоїть при таблицi i мне шмату в руках.

- Аби ти знав на другий раз, як олiвцi губити! - кричав вiн задиханим, уриваним голосом, i рiзка ще сильнiше засвистала, оперiзуючи тiло бiдного Степана.

Вкiнцi стих свист рiзки. Професор випустив Степана, а той, безсильний, змучений, без духу покотився на помiст. Професор, червоний, мов буряк, кинув рiзку i сiв на крiсло, з котрого тiльки що скотився Степан. Хвилю вiддихав, не кажучи й слова. В цiлiм класi було тихо, мертво, сумно. Чути було лишень, як хрипiв бiдний хлопець, судорожно хлипаючи.

- Марш на мiсце! А знай, як на другий раз олiвцi губити!

Знов довгу хвилю бiгає професор по класу, знов сапає i воркоче щось пiд носом, а далi обертається до нас i кричить:

Коли по молитвi школярi рушилися з лавок i почали виходити з класу, то дiялося се без звичайного шуму й товкiтнi; всi йшли звiльна, боязко позираючи на професора, що стояв при столику, поки всi хлопцi не вийшли. Кожний чув себе якось немов придавлений. Степан iшов, хлипаючи, а коли вже коло дверей позирнув на професора, той погрозив йому кулаком. Я йшов майже самий останнiй, ледве переступаючи ногами. Я боявся i стидався чогось так страшно, що рад би був у тiй хвилi запастися пiд землю. Не знаю, хiба розбiйник по сповненiм убивствi чує таку ваготу на серцi, яку я чув тодi. Особливо на Степана був би я в тiй хвилi не поглянув за жоднi грошi. Я так живо уявляв собi його бiль, - нi, я терпiв не менш його, - а тут iще той проклятий внутрiшнiй голос раз у раз шептав менi, що вiн через мене терпiв, що олiвець його! Так, тепер уже виразно щось говорило менi, що то його олiвець я знайшов! I що би, бачиться, на такий спосiб природнiше, як пiти тепер до нього i вiддати йому згубу! Чи не ще! Так нi! Природно воно видається, але менi тодi, доразу прибитому страхом, жалем i стидом, було зовсiм неможливо се зробити. I не то щоб тепер iще я бажав заховати той олiвець для себе, - де там! Вiн тепер ваготiв, мов камiнь, у моїй торбi, пiк мою руку здалека, - я тепер нiяким свiтом не був би дiткнувся його, не був би поглянув на нього! Ще якби хто був силою вирвав у мене торбу i витряс iз неї все, так щоб i олiвець випав, а Степан вiдтак мiг його взяти, - ах, як би я був радувався такому випадковi! Але так не сталося, - та й не до того було школярам.

 

- Ага, не пла-ач! - вiдповiв сумно Степан. - Та вони мене за-аб'ють за олiвець! Шiсть кре-ейцарiв, кажуть,заплатили за нього в мiстi… "А як менi, - кажуть, - де загубиш, то шкiра не твоя, чуєш!…" Ой, ой, ой!*.

Тiтка була ще дiвчина двадцяти кiлькох лiт вiку. Вона була "дуже добра", - бодай се можна було сказати про її язик, який не любив нiколи "дармо хлiб їсти" i якому нiколи не хибло * (* Не хибло - не бражувало) слiв.

Рано, заким iще я пiшов до школи, вуйко приходить iз села і, скинувши грубi, суконнi рукавицi з рук, зачинав розповiдати про рiзнi сiльськi новини.

- Що ти, говорити не вмiєш, чи що? - крикнула збоку тiтка. - Ну, та що там такого сталося iз Степаном? - запитала вуйка.

- А во, купив йому отець у понедiлок олiвець, а вiн учора загубив. Професор п'яний, та й ну ж хлопця бити, нiби вiн тому що винен. Чуєте, ледве бiдний хлопчисько додому долiз. А тут iще прийшов та й повiдає, а старий ведмiдь сказився та бий дитину! За волосся, та пiд ноги, та обцасами!…* (* Обцас - каблук.) Господи! Стара в плач та в крик, хлопець умлiв, ледве водою вiдiлляли, тепер, кажуть, лежить, рушитися не може! Що то, так дитину скатувати!…

- Чи ти вдурiв, хлопче, чи що? - крикнула тiтка.

- Я… знайшов… Степанiв олiвець!

- Ну, i чому ж ти не вiддав Степановi?

- Я… я боявся.

- Та в торбi.

Вуйко сплюнув i вийшов, узявши олiвець iз собою. Мене тiтка випхнула до школи. Я ще хлипав по дорозi, а сльози текли менi без моєї волi по лицi, хоч на душi стало далеко легше.

В такiм видi лежав вiн одного зимового поранку на снiгу на подвiр'ї ясеницької школи саме коло стежки, котру протоптали зрана школярi. Се був погiдний, чудовий поранок. Мороз потискав, мов скажений; у повiтрi лiтали малесенькi платочки снiгу, зовсiм прозiрчастi, виднi тiльки по дiамантовiм блиску, коли в них заломався сонячний промiнь. Олiвець не застряг у замерзлiм iскристiм снiгу, а лежав зовсiм наверха. Його жовта полiтура полискувалася до сонця, а срiбнi букви "Мittеl" виднiлися здалека. Певно, котрийсь школяр, бiжучи до школи, загубив його. Вiн так i лежав, простягнувши свiй чорний, заострений носик до стiн школи, немов силувався вказати кожному прохожому, що там його належне мiсце; немов просив своїм срiбним поглядом, аби його вийняти з тої хоть гарної, але дуже холодної постелi i занести до школи, вiдки широко по селу розлягався гармидер хлопцiв, що дожидали пана професора.

 

 

- Ов, ти, видно, нинi рахункiв не вмiєш; то-то будеш у шкiру брав! А ще як менi скаже професор бити, ну, майся гаразд, небоже!

Диво дивне, бiгме, що диво! Я хотiв вiдповiсти Степановi також жартом, з усмiхом, ласкаво, - а вiдповiв якось так злiсно, гризько * (* Гризько - сердито.), таким понурим голосом, що аж самому стало погано! Ба, я чув навiть, як цiле моє лице налилося кров'ю. Степан стояв хвилю передо мною i, не кажучи нiчого бiльше, дивився на мене зачудуваним поглядом, а далi вiдiйшов, видимо засмучений тим, що вразив мене своїм жартом. Вiн так мене любив, той лагiдний, тихий, услужливий i добрий хлопчина! За що я так гризько вiдповiв йому? За що засмутив його? Вiн же ж говорив до мене жартом, i я не мав нiякої причини гнiватися на нього!

Але тепер, по що я тепер розгнiвався на Степана? Та нi, я чув добре, що я зовсiм навiть не розгнiвався на нього! Навпаки, його жалiбний, сумний погляд болiв менi якось, вертiв у моїй дитинячiй грудi. Я стидався чогось, сам не знаючи чого, i забув про олiвець. Аж коли вражiння остигли i проминули i перед собою побачив я торбу, в котрiй мої нерви немов чули здалека дотик олiвця, тодi знов моя фантазiя вернула назад до того предмета i за хвилю про Степана i його сумний погляд я забув зовсiм.

Перед рахунковою годиною почув я в остатнiй лавцi, де сидiв Степан, якийсь гамiр, якiсь тривожнi, уриванi питання i вiдповiдi, але за загальним гамором не мiг розiбрати, що се таке. Та все-таки мене щось тьокнуло, якийсь несупокiй заворушився в менi. Я подумав собi: не буду тепер виймати олiвця, буду писати, як звичайно, пером, хоть i як воно менi обридло.

- 35! - крикнув професор i озирнувся на мене. - Ах ти, тумане, а ти як крейду держиш? Лiвкутом будеш писати, га?

- Ще… ще нi, - вiдповiдаю я i, обливаючись холодним потом, берусь писати 5, розумiється, знов за власним методом, себто, починаючи здолини.

- кружечок. швидше.) на Г, нiж на круглочереве, гребнясте 5.

- То не знаєш, як писати 5? Не видiв, як я писав? А диви, як пишеться 5, - от так! - i пан професор хопив крейду i з розмахом написав насамперед на таблицi величезну п'ятку, а вiдтак на моїм лицi таку ж саму (може, не таку правильну й виразну) величезну п'ятку.

- А ти, старосто, як написав З? - питає професор одного.

- Капнуло з пера.

- Та я… про… прошу пана професора, - чуть крiзь сльози голос Степана Леськового.

В тiй хвилi з моєї руки, не знати чому, випала крейда. Кажу ще раз: не знати чому, бо я був певний, що олiвець, який лежав тепер супокiйно в моїй торбi, не був Степанiв. Нiяким свiтом! А все-таки при тих його словах я так залудився * (* Залудитись - злякатися.), рука моя так затремтiла, що крейда, мов слиж, виховзла з моїх рук. Щастя моє, що завдана цифра була вже написана, тепер я не змiг би був написати її.

- Марш на середину! - крикнув вiн до Степана. Бiдний хлопець, видко, знав, що його жде, i не швидко рушався; професор ухопив його за довге, бiляве волосся i виволiк насередину.

- Сiдай! А ти йди до таблицi!

- Досить! - кричить вiн. - А тепер лягай!

- Та за що мене пан професор хочуть бити? - спитав ще раз Степан крiзь сльози, видячи професора, що наближався з рiзкою в руцi-

 

А професор ще не переставав бити! Вже бiдний Степан охрип, лице його посинiло з натуги, пальцi судорожне впилися в професоровi колiна, ноги кидалися в повiтрi, але рiзка не переставала свистiти в повiтрi, а кожний її свист, кожний ляск на грубу полотняну сорочку Степана стрясав i здавлював тридцять дитинячих серць у класi, витискав новий крик болю i розпуки з грудi Степана. Я не тямлю вже - ох, i пригадувати не хочу! - що дiялося в менi пiд час тих страшних хвиль, якi чуття перелiтали по моїм тiлi, який бiль проникав мої сустави, якi мислi шибали по головi. Та нi, - мислей не було нiяких! Я сидiв холодний, задубiлий, мов камiнь! I тепер iще, по шiстнадцятьох лiтах, коли нагадую ту хвилю, бачиться менi, що вона на довгий час оголомшила мене, мов удар каменем по тiм'ю, i що будь таких хвиль багато в моїм дитинствi, з мене вийшов би такий самий туман, як тi, котрих бачимо сотки в кожнiй нижчiй школi нашого краю, як тi нещасливi, забитi фiзично й духовно дiти, котрих нерви вiдмаленьку притупили страшнi, огиднi сцени, а голову вiд шiстьох лiт задурила професорська дисциплiна.

Степан по хвилi ледве-ледве пiдвiвся на ноги i став, держачися рукою лавки.

- А, драби * (* Драб - босяк, обiдранець.), розбiйники!- крикнув на ходу, не знати, чи до нас, дiтей, чи до неприсутнiх ясеницьких громадян.

Але й се, звичайно дуже чудодiйне слово, що звiщало нам бодай на день увiльнення вiд ваготи шкiльної премудростi, тепер немов до глухих було сказане. Тривога й непевнiсть приголомшили всiх школярiв i вiдiбрали їм чуття. Треба було аж другого, голоснiшого викрику професора, щоб усi встали до молитви.

- Або я-а знаю, де я за-агубив, - хлипав Степан. - Але що менi тепер та-атуньо скажуть! Iно що менi позаавчора купили в мiстi, а я-а загубив! Ой, ой, ой! - заплакав бiдний хлопець, що боявся вiтця не менше, як професора.

Я не мiг слухати тої бесiди. Кожне Степанове слово кололо мене, мов будяки. Я побiг швидко додому, весь дрижачи, блiдий i задиханий.

Я повiсив торбу з книжками на кульцi i сiв їсти, не кажучи й слова. Попоївши, я сiв коло стола i взяв книжку, не по те, щоб учитися, що там на завтра було завдано, - де менi було до вчення! Я сидiв над книжкою, мов пень, i сотий раз прочитував усе однi й тi самi слова, не тямлячи, що читаю i до чого се йде. Я силувався не думати про Степана, про професора, про старого Леськового, але їх лиця раз у раз сунулися менi на думку, проймали мене холодом, гризли i турбували, мов грiшника згадки про давнi проступки. Я так бажав, аби враз настав вечiр, але вечiр, мов заклятий, не приходив. Я боявся поглянути на торбу з олiвцем, немов се була не торба, а страшна нора, i не олiвець, а гадина.

 

- Та… та… та… каже, що десь за… за… за…

- Та який олiвець?

 

- Чи ти вдурiв, хлопче, чи що? - крикнула тiтка.

- Я… знайшов… Степанiв олiвець!

- Ну, i чому ж ти не вiддав Степановi?

- Я… я боявся.

- Та в торбi.

Вуйко сплюнув i вийшов, узявши олiвець iз собою. Мене тiтка випхнула до школи. Я ще хлипав по дорозi, а сльози текли менi без моєї волi по лицi, хоч на душi стало далеко легше.

<span times="" new="" roman'"="">Того дня i цiлий слiдуючий тиждень Степан не приходив до школи, лежав слабий. Ба, на другий тиждень заслаб щось напруго * (* Напруго - раптом.) й професор: вуйко догадувався, що, певно, його старий Леськiв мусив добре "обломити". Чи воно так було, чи нi, того я докладно не дiзнався-досить того, що Степана я пiсля того не бачив цiлi двi недiлi. Ах, як я тепер боявся з ним здибатись! Як часто я бачив у неспокiйних снах його добре, тихе лице, сине ще вiд побоїв, зболiле й марне, - яким важким докором глядiли на мене його сивi добродушнi очi! Але коли я побачився з ним, коли почув його голос, то всi муки, весь неспокiй перебутих днiв немов вiджили одним разом у моїй душi, - але тiльки на хвилю. Степан тепер був уже здоров i веселий по-давньому, заговорив до мене добродушно, мов нiчого й не було мiж нами; про олiвець анi споминки. Чи вiн не знав про те, що то я мав його олiвець у себе i стався причиною його болю? Не вiдаю. Досить того, що нiколи потiм про олiвець мiж нами не було бесiди.

 

 

<span times="" new="" roman'"="">